АЛЬТЕРНАТИВНІ РІШЕННЯ МІСТА

Мер Андрій Садовий

Автор: Світлана Березюк on . Posted in Претензії владі

Неофіційна біографія мера Андрія Садового

Неофіційна біографія мера Андрія Садового - Альтернативні Рішення Міста, arm.lviv.ua

Андрій Іванович Садовий народився 19 серпня 1968 року. Мати – учителька. Батько – інженер-постачальник на ЛАЗі. Разом із батьками та молодшою сестрою Іриною Андрій мешкав спершу в районі Наукової, а згодом сім’я переїхала на Сихів. Дитинство Андрія Садового минуло безхмарно. У школі „хлопченя з розумними очами” "відзначалося дошкою пошани" – у табелі маленького Андрійка Садового - суцільні „п’ятірки”.

Однак, вельми похвальне прагнення до навчання чомусь закінчилося після вступу до Львівського технікуму радіоелектроніки, де Андрій Садовий легко і невимушено, а, головне, рекордно швидко проходить шлях від відмінника до трійочника, тобто хлопчик, якого гладять по білявій голівці розчулені учителі, перетворюється на аутсайдера, який вважається студентом лише завдяки душевній доброті окремих представників педагогічного колективу. Хто зна чим пояснювались такі метаморфози у світогляді майбутнього громадського діяча: може, хлопець випав з-під сфери впливу дбайливої матері, а, може, „забити на науку” спонукало надмірне бажання фінансової самостійності, що відтоді назавжди оселилося в душі Андрія Івановича.

Сам Садовий любовно і з гордістю згадує своє трудове минуле: перші гроші він заробляв, рубаючи на базарі м’ясо. Це заняття, вочевидь, виявилося для нашого героя значно цікавішим, аніж слухання лекцій викладачів технікуму. Але стверджувати, що навчання у технікумі Андрію Івановичу нічого корисного не дало, було би несправедливо. У своїй “альма матер” Садовий набув друзів, частина з яких залишається з ним і по сьогодні. Найпершим у цьому контексті слід згадати беззмінного водія Андрія Івановича – Сашу Войкіна. Простий і добродушний чоловік вже багато років ходить усюди тінню за своїм більш успішним однокурсником. Саша – цікавий персонаж у біографії Андрія Садового. Йому єдиному вдається без загрози для займаної посади і розміру платні публічно, в лоб, і не спотворюючи лексику надміру розумними словами, критикувати вчинки шефа. Саша Войкін навіть зовні напрошується на асоціацію із Санчо Панса, тільки от Андрій Садовий зовсім (у тому числі й зовні) не подібний на Дон Кіхота.

Друга за значимістю дійова особа в історії під умовною назвою “Як Андрій Іванович технікум закінчив” – Роман Андрейко, для якого дружба із Садовим, як і для самого Садового, тільки з іншої причини, згодом у житті стала ціннішою за отриману у навчальному закладі освіту. На відміну від Андрія Івановича цей хлопець вчився добре і після закінчення технікуму у 1987 році пішов у “Політехніку”, а „трієчник” Андрій - до війська. Дороги друзів у цьому місці розходяться, але не минуло й десяти років, як вони знову перетнуться.

Отже, чесно виконавши свій громадянський обов’язок перед радянською державою, Садовий повертається „на гражданку” і береться за розум. У 1987 році вступає у “Політех” на факультет електронних пристроїв та приладів, які паралельно і звісно ж за гроші збирає на “Львівприладі”. Регулювання електронної апаратури – офіційний хліб Андрія Івановича аж до 1990-го. Але жити на одну зарплату – не є життєвим кредо Андрія Садового. Для молодого хлопця навколишній світ – це суцільні спокуси. Він усвідомлює, що отримати можна все. А якщо точніше, то все можна отримати за гроші. Починається “гендель”. Андрій Іванович спершу возить на продаж до Польщі і з Польщі різні дрібнички. Факт не підтверджений, але знайомі Садового “із тамтих лят” стверджують, що серед інших і йому львівські жінки завдячують задоволенням вбиратися у імпортні капронові колготки. На гроші, виручені за шкарпетково-панчішні вироби можна було собі уже щось дозволити. Щось, але далеко не все. І такий стан справ не міг задовільнити Андрія Садового, тим більше, що зароблене у такий спосіб “легким хлібом” назвати було важко: перетягування торбів через кордон – каторжна праця, яка до того ж каралася радянським законодавством. Справи Садового суттєво покращилися, коли він вийшов на доступ до електронних ваг. Як виявилося, попит на дефіцитний тоді товар у Польщі був просто шалений. Андрій Іванович швидко заробив досить, аби найняти “човників” і врешті припинити ризикувати особистою свободою і “кинути з рук тяжке”. Але окрім цього, епізод із електронними вагами став для Андрія Садового добрим початком справи, розгорнутої з часом під вивіскою “Галицьких інвестицій”.

Андрій Садовий і незалежна УкраїнаАндрій Садовий

Настав 1991 рік, Радянський Союз розвалився, Україна отримала незалежність, а люди – ваучери. На агонізуючому тілі економіки країни надувалися мильні бульки. До створення однієї з таких у Львові мав безпосереднє відношення Андрій Садовий. “Галицькі інвестиції” – перший і наразі єдиний для Садового справді успішний проект, з огляду на не дитячі розміри отриманих тоді прибутків. За великим рахунком, усе, що тепер має Андрій Садовий і зрештою сам Андрій Садовий, “яко” людина що претендує на політико-економічні впливи у місті - результат доволі сумнівної діяльності “Галицьких інвестицій”. З надзвичайно високою ступінню вірогідності автором приватизаційної схеми, яка для Андрія Івановича спрацювала із максимальним ККД, вважається небезвідомий нині публічний політик з табору НСНУ Богдан Буца, який на той час обіймав посаду начальника місцевого управління Держмайна України, а згодом поїхав до Києва і довгий час у статусі заступника керівника ФДМУ виконував роль правої руки Юрія Єханурова, а у якийсь, щоправда, короткий момент навіть офіційно виконував обовязки самого керівника. Богдан Буца для багатьох львівських бізнесменів та політиків був та залишається фігурою знаковою. Низько в пояс мусів би кланятися йому наприклад власник торгової мережі “Інтермаркет” Роман Шлапак, або ж широко відомий професійний з огляду на кількість каденцій проведених у Верховній Раді народний депутат Тарас Стецьків. Але станом на нині найкраще робити це, себто кланятися в пояс Богдану Буці вдається саме Андрію Садовому, який завдяки комерційному генію Буци примножив свої статки, ставши власником акцій Львівської пивоварні, Мікроприладу, Стрийських маслозаводу та заводу бетонних виробів, Радехівського цукрового заводу, двох львівських АТП та стількох же ж науково-дослідних інститутів в числі яких і “Львівприлад”, де, як уже було написано, у юності корпів над паянням мікросхем. Але найбільш вдалим придбанням того часу виявився Трест із будівництва ліній високовольтних електропередач, який працює і нині, зветься “Південьзахіделектромережбуд” і директором якого вже майже рік, як офіційно рахується Андрій Іванович Садовий.

З фінансової точки зору час “Галицьких інвестицій” був зоряним часом Андрія Івановича Садового. В його кишенях опинилися справді великі гроші і Садовий вирішив, що пропивати їх було б не раціонально, тим паче, і це ще один штрих до портрету, що Андрій Іванович не п’є. Не п’є принаймні у тому розумінні, яке зазвичай у нас вкладається у це поняття. Річ у тім, що на краплю більше ніж скланка сухого вина, або 50 грамів „Хенесі” від якого у характерні періоди безгрошів’я у Андрія Івановича трапляється печія, змушують нашого героя втрачати голову. Близьке оточення було свідками різноманітних кумедних випадків, які траплялися з Садовим після вживання алкоголю. Кажуть в Андрія Івановича у такому стані розвязується язик, він набуває вальяжно-нахабного вигляду і меле несусвітні дурниці. Але Андрій Іванович свою слабкість знає і стримується.

Отже повернемся до розмови про гроші. Андрій Садовий їх заробив і робив спроби примножити. Капітал уклав в бізнес найрізноманітніший: від туристичного до енергетичного, але станом на сьогодні майже все втратив. Андрій Іванович – далеко не найкращий управлінець (дехто просто називає його бездарним) і не зміг дати собі раду з людьми, які відійшли від нього, забравши зі справи частину статків. Більшість тих з ким Садовий починав свої бізнеси, сьогодні якщо не числяться його ворогами, то принаймні залишилися незадоволеними співпрацею і десятому заказують не мати з ним справу. Отже з потужних працюючих на Андрія Івановича підприємств зараз залишився сам лише Трест, який приносить прибуток, хоча це не заважає його працівникам по чотири місяці не отримувати зарплати.

До речі, звичка не віддавати найманим працівникам обіцяні гроші для Садового теж виявилася згубною. Піддаючись їй легко і не задумуючись, Андрій Садовий налаштував проти себе добру половину львівських журналістів, які пройшли школу роботи на “містечкових олігархів” в тих ЗМІ, що зараз складають медіа-холдинг Садового. Початок цьому медіа-холдингу був закладений у 1993 році, коли Андрій Садовий, Тарас Стецьків, Олександр Кривенко та Ігор Копистинський стали засновниками ТРК “Люкс”. Останній при цьому виконував функції генерального директора компанії, а нинішній її керівник, згадуваний вище друг юності Садового Роман Андрейко був на той час там звичайним технічним працівником, якого усі кликали “Рома – атвьортка”. Заради справедливості мусимо відзначити, що Роман Андрейко (для Андрія Садового просто і по-сімейному “Ромаріо”) виявився чоловіком просунутим, надзвичайно, а часами навіть надміру прагматичним, і, що головне, із неабиякими управлінськими задатками. З часу його призначення на посаду генерального директора ТРК “Люкс” кампанія почала розвиватися. Винятково до заслуг Андрейка треба відносити факт, що ТРК “Люкс” є не те щоби самоокупним, а прибутковим медіа-проектом Андрія Івановича Садового, в свідомості якого засіб масової інформації – забавка для недбалого користування у власній економіко-політичній грі. Роман Богданович Андрейко ж сприймає підпорядковану йому телерадіокомпанію як чистий бізнес.

Наступною медіа-забавкою Андрія Садового стає заснована у жовтні 1997 року міська щоденна газета “Поступ”, відроджувати яку зі спочилого в Бозі “Post-Поступу” за гроші “містечкового олігарха” погодився легендарний львівський журналіст Олександр Кривенко.

Щоправда вже через кілька місяців після виходу першого номера “Поступу” в світ (грудень 1997 року) співпраця між Садовим і Кривенком закінчилася і відтоді не відновлювалася за жодних обставин.

Фінансувати міську газету Андрій Садовий вирішив з огляду на наближення виборів до парламенту та місцевих рад у яких він мав намір взяти участь. На той час Андрій Іванович встиг заангажуватися до політичного процесу Львова й вступив до лав партії “Реформи і Порядок”, яку тоді на місцевому рівні, шляхом блискучої реалізації хитромудро продуманих комбінацій, феєрично осідлав Тарас Стецьків. Стосунки між Стецьківим і Садовим, щоправда, були дещо підіпсованими вже тоді. З часом колишні “соратники” й узагалі перетворяться на запеклих антагоністів, але у 1998-у їхні інтереси ще не перетиналися: Тарасу Степановичу була потрібна Верховна Рада, Андрію Івановичу – тільки міська. Ті вибори стали для Садового напрочуд вдалими: він пройшов у міську раду сам і провів туди біля десятка своїх хлопців, очолив фракцію ПРП та комісію з економічної політики, яку міський голова Василь Куйбіда скасував під самий кінець каденції, коли опозиційна щодо нього риторика “групи Садового” перейшла за межі пристойності.

Сам факт успіху у виборчій кампанії, результатом якого серед іншого став обставлений атикварними меблями особистий кабінет в приміщенні Ратуші, надихнув схильного до авантюр Андрія Івановича Садового і спонукав до будівництва планів ще більш сміливих і амбітніших. Садового приваблює крісло господаря Ратуші і він починає готуватися до його штурму. Тоді, аби створити собі імідж управлінця він до своїх двох вищих політехнічних освіт (друга, за спеціальністю “фінанси і кредит” здобута ним одразу після першої) додає диплом брюховицького відділення Академії державного управління при Президентові України. Для легітимізації появи на публіці в ролі науково-підкутого громадського діяча перетворює створений раніше Фонд розвитку Львівщини на Інститут розвитку міста а задля чарівного перевтілення себе в дбайливого господарника ініціює обрання себе головою спостережної ради ВАТ “Південьелектромережбуд”.

Невдалі пошуки образу, привабливого для виборців – ще одне слабке місце Андрія Садового. Постійне перепозиціонування себе в залежності від контексту виснажує його: Андрій Іванович спершу прагне видаватися успішним бізнесменом, потім, намагаючись позбутися цього іміджу відрощує довгі біляві пасма, вбирає окуляри й намагається скидатися на інтелігента в третьому коліні, що оперує науковими термінами типу “точка біфуркації”, але при цьому вперто каже “поЧта” і “цейтнот часу”. Ще пізніше йому видається, що люди охочіше голосуватимуть за “ в дошку свого” і він натягуючи оранжеву каску на голову говорить у камеру: “Ми будівельники...”, або вилазить на швидкоруч організовану під ЖЕКом барикаду й голосно кричить закликаючи подати на всіх в суд.

Андрій Садовий на шляху до мера Львова

Андрій Садовий на шляху до мера Львова - Альтернативні Рішення Міста, arm.lviv.ua

Проблема в тому, що жоден з цих образів Андрію Івановичу не пасує, бо жоден з цих образів не є щирим. Львівський виборець таку нещирість тонко відчуває – на виборах мера 2002 року, до яких Садовий готувався довго і самовіддано, він програв. Кинувши усі сили на боротьбу із тодішнім керівником міста Василем Куйбідою, але будучи позбавленим політичної підтримки, Садовий призупинив членство у ПРП і фактично розчистив дорогу Любомирові Буняку, який вискочив за три місяці до виборів, як чорт із табакерки, провів нахабну кампанію, пообіцяв наївним львів”янам три мішка вовни і врешті отримав безсоромну перемогу над усіма хто сумнівався. А сумнівався саме Садовий. Але Андрій Іванович був невпевнений не у Буняку, а у власних силах та спроможностях. Перспектива осісти в центральному будинку на площі Ринок дуже приваблювала його, але одночасно й лякала. Як лякала його й цілком реальна перспектива поразки. Це була внутрішня паніка, яка вже навіть після реєстрації кандидатом у міські голови Львова не дозволяла Садовому з певністю відповісти собі на запитання: піде він у цій боротьбі до кінця, чи ні.

Припускаємо, що схожі “муки творчості” терзають Андрія Садового і впереддень мерської кампанії 2005 року. Але, аби остаточно підбити підсумки попередньої зазначимо, що він прийшов до старту із третім результатом. Поразку, до честі Андрія Івановича буде сказано, пережив стійко: влаштував скромну гулянку соратникам, заснував ще два не менш скромні медіапроекти (журнал “Місто” та журнал “Україна”), продовжив поглиблювати засновану на громадських засадах співпрацю з польським істеблішментом і, здається, назавжди викинув із голови ідею спеціального статусу для Львова, яку під час виборчої кампанії палко обіцяв відстоювати навіть якщо не стане мером.

Незрівнянно більшим позитивом від мерської кампанії 2002-о стали зміни у особистому житті Садового – він врешті-решт одружився з елегантною, вишуканою, розумною Катериною Кіт. Мистецтвознавець із здавалось би бездоганним смаком, вона стала Садовому відданою дружиною, підтримуючи усі його амбітні починання. Влітку 2002 року вона подарувала Андрію Івановичу першого сина, якого нарекли Іваном Павлом. Зараз у Садового вже двоє синів, молодшого назвали Тадеєм. Бавити хлопців допомагають батьки – ще кілька років тому Андрій Садовий переселив маму і тата із сихівської квартири у багатоповерхівці в особняк у Сокільниках, а сам із двокімнатної занедбаної квартири на Тарнавського, яку винаймав впродовж багатьох років і аж до народження першої дитини переїхав у чудесне помешкання з видом на Алтайські озера та двір своєї “альмаматер” – Львівського технікуму радіоелектроніки.

Отже, багато що змінолося в житті Андрія Івановича, але сам Андрій Іванович змінився мало. Він знову хоче у мери, хоча публічно воліє заперечувати це. Але шила у мішку не сховаєш. Найнята восени 2004 року команда польських політтехнологів, які шукали собі вихід на український ринок, „викреативила” і провадить створену під нову виборчу кампанію Андрія Садового громадську організацію “Самопоміч”, яка таки й справді здобуває сякий-такий вплив серед львів’ян. Андрій Іванович підівчився основ риторики й тепер значно впевненіше оратурствує як в натовпі ображених комунальними службами городян, так і перед об’єктивами камер рідного “Люкса”. Здійснив Садовий і цілий ряд потуг спрямованих на здобуття політичної підтримки. Тримаючи ніс за вітром, вчасно упіймав “вітер перемін” і долучився своїми медіа-ресурсами до перемоги помаранчевої революції, хоча ще напередодні готувався “жити по-старому” і вже було завів справжню чоловічу дружбу з яскравими представниками старого режиму, а надто із Тарасом Козаком.

Претензії до Андрія Садового

Нова влада закрила очі на дрібні гріхи й оцінила героїчність та особистий внесок Андрія Івановича в свою перемогу (ЗМІ Садового самовіддано відпрацювали призначення Петра Олійника на посаду голови Львівської ОДА). Садового прийняли у широкі обійми, коли почався процес створення проющенківської партії „Народний союз наша Україна”. Андрій Іванович був делегатом з”їзду НСНУ в Києві, став членом обласної, а потім міської ради партії – пройшов попри несамовите пручання одразу кількох груп, що входять до складу НСНУ й за особистою квотою голови обласної організації того ж таки Петра Олійника. Останній, звичайно, мусив бути вдячний Садовому за допомогу в процесі призначення, але ще більшу роль тут зіграв Богдан Буца, який за дивовижним збігом долі є членом київської ради НСНУ, куратором львівської організації і просто людиною, яка із невідомих широкому загалові причин має безмірний вплив на губернатора Львівщини. (інф. з http://vgolos.com.ua/articles/andriy_sadovyy_neofitsiyna_biografiya_104366.html)

Основні претензії до Андрія Садового:

  • Значне погіршення інвестиційного клімату в місті.
  • Гучні скандали під час підготовки до Євро-2012 та розчарування у мізерному економічному ефекті для Львова.
  • Впровадження нової затратної для міського бюджету траспортної схеми у Львові.
  • Скандали повязані з забудовами в центральній частині Львова.
  • Непрозора політика управління комунальної власності громади Львова.
  • Війна з львівськими водіями в центрі Львова: робота евакуаторів, ініціатива Дайте Пройти, встановлення тротуарних стопців та гранітних куль.
  • Обвинувачення в корупційній співпраці з представниками Партії Регіонів, в першу чергу з Борисом Колесніковим.
  • Кадрова політика мера.
  • Сумнівна діяльність підшефної меру громадської організації "Самопоміч".
  • Продовження мерської роботи за умов відставки: незадовільні звіти, прокурорський припис, рішення суду щодо незаконності дій, не затверджений радою новий склад виконкому і не затверджений Статут територіальної громади Львова.
  • Скандали повязані з незадовільною роботою комунальних підприємств Львова.
  • Проблеми паркового господарства та відпочинкових зон.
  • Проблеми міських закладів культури.
  • створення боргової ями Львова
Авторські права 2017 © АЛЬТЕРНАТИВНІ РІШЕННЯ МІСТА. Усі права захищені.
За повного чи часткового використання текстів та зображень чи за будь-якого іншого поширення інформації «АРМу» гіперпосилання на сайт «АЛЬТЕРНАТИВНІ РІШЕННЯ МІСТА» – arm.lviv.ua – є обов'язковим.